4.3. Клінічна фармакологія антимікробних засобів, які використовуються для лікування захворювань органів дихання

З антибактеріальною метою для лікування захворювань органів дихання найчастіше використовують антибіотики (захищені пеніциліни, цефалоспорини, макроліди, карбапенеми) і «респіраторні» фторхінолони.

Антибіотики – це хіміотерапевтичні засоби мікробного, рослинного або тваринного походження, їх напівсинтетичні та синтетичні аналоги та похідні, які вибірково пригнічують життєдіяльність мікроорганізмів, вірусів, найпростіших, грибів, а також затримують ріст пухлин.

Характерні властивості антибіотиків:

- висока біологічна активність щодо чутливих до них мікроорганізмів;

- висока вибіркова протимікробна дія;

- випускають антибіотики у різних лікарських формах (порошки у флаконах, розчини в ампулах, таблетки, суспензії і т.д.).

Характерні побічні дії – алергія, дисбактеріоз.

За типом антимікробної дії антибіотики, які впливають на збудників патології органів дихання, поділяють на бактерицидні (пеніциліни, цефалоспорини, поліміксини) і бактеріостатичні (макроліди, тетрацикліни, левоміцетин).

Для раціональної антибіотикотерапії:

10.Лікування слід починати якомога раніше;

11.У всіх випадках повинна бути встановлена етіологічна причина захворювання;

12.Повинен бути вибраний найбільш ефективний і найменш токсичний препарат;

13.Має бути визначена потрібна доза і шлях введення для створення максимальної концентрації у вогнищі запалення;

14.Враховувати побічні дії;

15.Слід також враховувати їх взаємодію з засобами інших груп;

16.У деяких випадках показана комбінація препаратів з метою посилення їх дії і розширення антимікробного спектру.

17.Дотримуватися оптимальної тривалості лікування.

18.Здійснювати контроль за процесом одужання.

Пеніциліни. В основі молекул цих антибіотиків лежить гетероциклічне β-лактамне кільце, з'єднане різними бічними радикалами.

Препарати групи пеніциліну поділяють на такі, що отримують біосинтетичним шляхом (природні), і напівсинтетичні.

Біосинтетичні антибіотики групи пеніциліну поділяють на:

1. Препарати для парентерального введення (руйнуються в кислому середовищі шлунка):

а) препарати короткочасної дії (бензилпеніциліну натрієва і калієва сіль);

б) препарати подовженої дії (бензилпеніциліну новокаїнова сіль, біцилін1 (ретарпен, екстенцилін, біцилін-5).

2. Препарати для ентерального введення (феноксиметилпеніцилін — пеніцилін фау, феноксиметилпеніцилін-бензатин — оспен).

Сучасні напівсинтетичні пеніциліни поділяють на:

1. Стійкі до дії β-лактамаз (пеніциліназ) — метицилін, диклоксацилін, нафіцилін. Ці препарати ефективні щодо штамів стафілокока, стійких до бензилпеніциліну. Препарати вводять парентерально.

2. Стійкі до дії β-лактамаз і кислотостійкі (оксациліну натрієва сіль).

3. Напівсинтетичні пеніциліни широкого спектру дії:

а) препарати, які не впливають на синьогнійну паличку (ампіцилін, ампіокс, амоксицилін);

б) препарати, які впливають на синьогнійну паличку (карбеніциліну динатрієва сіль, карбеніцилін, тикарцилін, піперацилін, азлоцилін, мезлоцилін).

Антибіотики групи пеніциліну мають високу протимікробну активність, але до більшості з них швидко розвивається стійкість мікроорганізмів, оскільки вони продукують ферменти β-лактамази (пеніцилінази), які гідролізують β-лактамне кільце антибіотиків. Унаслідок цього антибіотики втрачають протимікробні властивості й розвиваються резистентні штами мікроорганізмів. Серед способів боротьби з резистентністю бактерій, пов'язаної з продукцією ними β-лактамаз, найбільш ефективним вважають комбінування антибіотиків з інгібіторами цих ферментів. Самі інгібітори β-лактамаз у звичайних дозах не мають антимікробної дії, однак незворотно зв'язуються з ферментами та інактивують їх ( "суїцидні" інгібування). У клініці використовуються три інгібітори β-лактамаз: сульбактам, клавулонова кислота і тазобактам. Найбільш вивчені наступні їх комбінації з пеніциліном: уназин (ампиціллін + сульбактам), аугментин (амоксицилін + клавулонова кислота) та тіментин (тикарцилін + клавулонова кислота), тазоцин (піперацилін + тазобактам). Серед перерахованих препаратів найширший спектр антимікробної активності має тазоцин.

Для цієї групи антибіотиків характерна бактерицидна дія на коки, дифтерійну паличку, клостридії, бацили сибірки, спірохети, низька токсичність, відносна дешевизна. Починають лікування з ІІІ покоління – для грампозитивних і грам­негативних мікробів широкого спектру дії, які порушують пеп­тидоглікан клітинної оболонки, що захищає мікроогранізм від набухан­ня.

Широко вкоритовується на сьогоднішній день комбінація амоксициліну з клавулоновою кислотою (аугментин, амоксиклав). Вона є активною по відношенню до непродукуючих і продукуючих β-лактамази мікроорганізмів, таких как S. aureus, E. coli, H. influenzae, K. pneumomiae, B. fragilis. Сьогодні амоксицилін/клавуланат найчастіше призначається в емпіричній терапії бактеріальних інфекцій дихальних шляхів – негоспітальної пневмонії і загострення хронічного бронхіту.

Протипоказання: підвищена чутливість до препаратів групи пеніциліну, цефалоспоринів, інфекційний мононуклеоз, вагітність, лактація.

Побічна дія – див. розділ 4.9.

Цефалоспорини - порушують синтез клітинної стінки через ацетилювання мембран, транспептидаз грам (+) і (-) мікроорганізмів, характерна бактерицидна дія, мають широкий спектр дії, не діють на гриби, рикетсії, мікоплазми, ентерококи, хламідії, найпростіші, мають добру переносимість, низьку частоту побічних дій, прості і зручні у застосуванні. Внаслідок цього, займають перше місце за частотою використання.

ТБЛИЦЯ 31

I покоління II покоління III покоління IV покоління
Парентеральні Парентеральні Парентеральні Парентеральні
цефалотин цефуроксим цефотаксим Цефпиром (кейтен)
цефалоридин Оральні цефтриаксон Цефипим

(максипим)

Цефазолін (кефзол) Цефаклор (верцеф) цефіксим
Оральні Цефуроксим-аксетил (зіннат) цефтизоксим
цефалексин цефоперазон
Цефадроксил

(Дурацеф)

Цефтазидим

(фортум)

Оральні
цефиксим
цефподоксим

ІІ покоління стійкіше до β-лактамаз, ефективне до стафілококів, стрептококів. І і ІІ покоління не діють на синьогнійну паличку.

ІІІ покоління має високу грам(–) активність, ІV покоління діє на грам(+) і грам(–) мікроби.

При лікуванні госпітальних інфекцій (при сепсисі та пневмонії) цефалоспорини I покоління доцільно застосовувати лише у комбінації з іншими антибактеріальними препаратами, активними щодо грам(–) мікроорганізмів (аміноглікозиди, фторхінолони). Препарати цієї групи не активні щодо H. Influenzae, тому їх призначення недоцільне при інфекціях, що викликаються цим збудником (зокрема бронхіт, позагоспітальна пневмонія).

Цефалоспорини II покоління мають підвищену активність щодо грам(–) бактерій і ширший спектр дії у порівнянні з засобами I покоління. Препарати стійкі до бета-лактамаз, що продукуються H. Influenzae, M. Catarrhalis, E. Сoli, P. mirabilis. По дії на грам(+) коки вони подібні до цефалоспоринів I покоління. Деякі препарати (цефокситин, цефметазол і цефотетан) активні щодо анаеробних бактерій, у тому числі B. Fragilis. Препарати даної групи мають подібні періоди напіввиведення (50–80 хв), за винятком цефотетану, в якого цей показник становить близько 4 год; виводяться нирками, не метаболізуються в організмі (крім цефокситину).

Цефалоспорини ІІ покоління широко застосовуються в клінічній практиці для лікування інфекцій різної локалізації (позагоспітальних — монотерапією, госпітальних — як правило, у комбінації з аміноглікозидами).

Цефуроксим аксетил і цефаклор є препаратами вибору при лікуванні інфекцій дихальних шляхів в амбулаторній практиці: загострення хронічного бронхіту, пневмонії (крім мікоплазмової та хламідійної). Цефуроксим аксетил активніший щодо H. Influenzae, ніж цефаклор, у вищих концентраціях накопичується в бронхах і харкотинні, має триваліший період напіввиведення, у зв’язку з чим на сьогодні вважається оптимальним препаратом серед пероральних цефалоспоринів ІІ покоління.

Цефалоспорини ІІ покоління (цефуроксим і цефамандол) застосовуються в лікуванні тяжких інфекцій, викликаних H. Influenzae, в тому числі у новонароджених і дітей перших місяців життя (пневмонія, гострий гематогенний остеомієліт, артрит), а також у комбінації з аміноглікозидами або фторхінолонами для емпіричної терапії госпітальних інфекцій різної локалізації і сепсису.

Цефалоспорини ІІІ покоління мають вищу активність in vitro щодо грам(-) бактерій (родина Enterobacteriaceae, H. Influenzae, M. catarrhalis, N. Gonorrhoeae, N. meningitidis), ніж цефалоспорини ІІ покоління. Крім того, деякі препарати цієї групи активні щодо синьогнійної палички; за силою дії на P. Aeruginosa вони розміщуються у такій послідовності: цефтазидим > цефоперазон > цефтриаксон > цефотаксим > цефтизоксим. На відміну від ранніх цефалоспоринів, препарати ІІІ покоління проникають через гематоцефалічний бар’єр і як альтернативні засоби можуть використовуватися для лікування інфекцій центральної нервової системи, викликаних грам(–) бактеріями.

Цефалоспорини ІІІ покоління використовуються для лікування різноманітних тяжких інфекцій, головним чином госпітальних, викликаних грамнегативними мікроорганізмами, в тому числі — полірезистентними (пневмонія). Виявлена ефективність деяких препаратів цієї групи (цефтазидим, цефтриаксон) у лікуванні хворих на імунодефіцит, агранулоцитоз, зокрема при монотерапії.

Цефалоспорини IV покоління характеризуються високою ефективністю щодо грам(–) бактерій, у тому числі P. Aeruginosa, і подібною до цефалоспоринів І, ІІ покоління активністю щодо метицилінчутливих стафілококів. Препарати цієї групи з’явились у клінічній практиці нещодавно, їх місце в лікуванні бактеріальних інфекцій потребує уточнення. Основна галузь застосування — тяжкі госпітальні інфекції, викликані полірезистентними штамами бактерій. У контрольованих клінічних дослідженнях показана ефективність цефпірому і цефіпіму при емпіричній монотерапії тяжких госпітальних інфекцій: пневмонії, сепсису, ускладнених інфекцій сечовивідних шляхів, перитоніту, а також інфекцій у хворих в реанімації, при агранулоцитозі.

Протипоказання: як у пеніцилінів.

Побічна дія – див. розділ 4.9.

Карбапенеми (тієнаміцини) є бета-лактамними антибіотиками. З найширшим спектром дії зараз є представник цієї групи тієнам, який застосовують внутрішньом’язово і внутрішньовенно 4 рази на добу в середньодобовій дозі 1-2 г. Побічні ефекти тієнаму див. у розділі 4.9.

Макроліди - бактеріостатичні антибіотики. Механізм антимікробної дії більшості макролідів заснований на інгібіції синтезу білка мікробною клітиною, що призводить до пригнічення розмноження, зниження вірулентності і, на сам кінець, загибелі бактерій. Дослідження останніх років показали, що макролідні антибіотики пригнічують адгезію та інвазивну спроможність мікроорганізмів, підвищують чутливість бактерій до фагоцитозу, в тому числі тих бактерій, на які макроліди не мають прямої антимікробної дії (наприклад, синьогнійна паличка). Це призводить до зниження агресивності мікробів щодо макроорганізму і може сприяти звільненню організму від інфекції. Але подібний ефект можливий лише під час тривалого впливу препаратів. Виявляють антагонізм з пеніцилінами, цефалоспоринами, лінкозамінадами. Синергічна дія – з тетрациклінами, стрептоміцином, сульфаніламідами.

Макроліди поділяються на природні (першої генерації) — еритроміцин - та напівсинтетичні (другої генерації) — кларитроміцин, спіроміцин, диритроміцин, азітроміцин, рокситроміцин, мідекаміцин тощо. Спектр дії макролідів подібний до дії бензилпеніциліну, тому вони використовуються за наявності алергії до останнього.

Поряд із відомими макролідами (еритроміцин, олеандоміцин) усе більшої ролі набувають макроліди нової генерації, що в останні роки складають ефективну альтернативу пеніцилінам та цефалоспоринам. Сучасні макроліди активні не лише проти збудників типової пневмонії (Streptococcus pneumoniae, Hemophilus influenzae), але і щодо збудників атипової пневмонії (Mycoplasma, Chlamidia, Legionella). Особливістю фармакокінетики цієї групи антибіотиків є здатність накопичуватись у тканинах (зокрема, паренхімі легень, слизовій бронхів тощо), трахеобронхіальному секреті. При цьому створюються високі концентрації препаратів в альвеолярних макрофагах та нейтрофілах. Безпечність макролідів нової генерації робить можливим їх застосування при алергії до бета-лактамів, а також у хворих, які приймають серцеві глікозиди та теофілін, оскільки, на відміну від еритроміцину, вони не змінюють концентрацію останніх у крові. Майже всі нові макроліди характеризуються низьким рівнем накопичення у кров’яному руслі. Винятком є лише рокситроміцин, що робить його препаратом вибору при лікуванні захворювань легень, які супроводжуються бактеріємією.

Ступінь проникнення антибіотиків у клітину вважається основною властивістю при лікуванні інфекцій із внутрішньоклітинною локалізацією збудника. Серед відомих на сьогоднішній день антибіотиків тільки макроліди та фторхінолони створюють у клітинах терапевтично високі концентрації.

Побічні реакції при застосуванні макролідів спостерігаються рідко і, як правило не бувають серйозними (див. розділ 4.9).

Фторхінолони – це високоактивні синтетичні хіміотерапевтичні засоби широкого спектру дії. Нефторовані препарати класу хінолонів (нітроксолін, налідіксова кислота, оксолінієва кислота тощо) застосовуються в клініці з початку 60-х років, проте вони мають обмежений спектр дії (переважно щодо Enterobacteriacea), низьку біодоступність та призначаються для лікування неускладнених інфекцій сечовивідних шляхів та кишечника. Принципово нові сполуки вдалося отримати шляхом введення атома фтору у шосте положення молекули хіноліна. Наявність атома фтору (одного або декількох) визначає особливості антибактеріальної активності та фармакокінетичні властивості препаратів. Хінолони поділяють на 4 генерації: нефторовані (І покоління) та фторхінолони (ІІ–IV покоління).

Класифікація фторхінолонів:

І покоління: норфлоксацин, офлоксацин (таривід), пефлоксацин (абактал), ципрофлоксацин (цифран)

II покоління: ломефлоксацин, спаркфлоксацин.

III покоління: левофлоксацин (локсоф, левофлокс), моксифлоксацин (авелокс), гатіфлоксацин.

Дана група препаратів володіє унікальниим серед антимікробних препаратів механізмом дії — інгібування фермента бактеріальної клітини ДНК-гідрази та високий ступінь бактерицидної активності, має широкий спектр антимікробної дії, який включає грам(–) та грам(+) аеробні бактерії (окремі препарати активні також щодо анаеробів), мікобактерії, хламідії, мікоплазми. Дуже важливим є факт невисокої частоти розвитку резистентності до фторхінолонів. Характерними для їх дії є позитивні особливості фармакокінетики (висока біодоступність, високе тканинне проникнення, пролонгована дія у більшості представників класу), відносно низька токсичність, добра переносимість та висока ефективність. Цитокінетичні властивості фторхінолонів та здатність проникати всередину клітини обумовлюють їх ефективність при хламідійній, мікоплазмовій інфекції, мікобактеріозах тощо.

У багатьох клінічних котрольованих дослідженнях була показана висока ефективність цієї групи антибіотиків при інфекціях як госпітального, так і позалікарняного походження. Проте препарати ІІ покоління доцільно застосовувати переважно при госпітальних інфекціях. Їх призначення при позагоспітальних інфекційних ураженнях дихальних шляхів обмежене внаслідок невисокої активності щодо головного збудника — S. pneumoniae.

На сьогодні найбільш дослідженими препаратами є ципрофлоксацин та офлоксацин, що застосовуються у клінічній практиці з 80-х років. Ципрофлоксацин діє на переважну більшість грам(–) та окремі грам(+) мікроорганізми. Серед грам(+) флори найбільш чутливі до нього стафілококи (крім метицилінрезистентних S. aureus). Він має досить високу активність щодо P. aeruginosa, подібну до найактивніших щодо цього мікроорганізма препаратів — цефтазидіму та меропенему. Наявність у ципрофлоксациду, а також офлоксацину та пефлоксацину двох лікарських форм дозволяє проводити “ступінчасту” терапію. При цьому слід пам’ятати, що у зв’язку з високою біодоступністю офлоксацину та пефлоксацину, дози цих препаратів при внутрішньовенному та пероральному застосуванні однакові. У ципрофлоксацину біодоступність нижча, тому при переході з парентерального введення на внутрішній прийом з метою підтримання терапевтичних концентрацій дозу слід збільшити приблизно вдвічі.

Препарати ІІІ та IV поколінь фторхінолонів характеризуються вищою активністю щодо грам(+) мікроорганізмів і, перш за все, S. pneumoniae (грепафлоксацин, спарфлоксацин, гатифлоксацин), тому вони можуть призначатися при позалікарняних інфекціях дихальних шляхів. Висока активність цих препаратів щодо основних збудників урогенітальних інфекцій (гонорея, хламідіоз, мікоплазмоз) дозволяє з високою ефективністю застосовувати їх при захворюваннях, що передаються статевим шляхом. Окремі фторхінолони ІІІ та IV поколінь (тровафлоксацин, моксифлоксацин та клінафлоксацин), маючи широкий спектр дії, впливають також на анаеробну флору та метицилінрезистентні стафілококи. Однак слід пам’ятати, і це зазначено в сучасних Американських та Європейських рекомендаціях з лікування позагоспітальних інфекцій нижніх дихальних шляхів, що фторхінолони, навіть з антипневмококовою активністю, мають призначатися лише пацієнтам групи ризику, а не для емпіричної терапії у всіх хворих на бронхіт або пневмонію. У протилежному випадку можливий розвиток стійкості до антибіотиків реанімаційного резерву.

При призначенні фторхінолонів необхідно враховувати можливість їх фармакокінетичної взаємодії з іншими лікарськими засобами. Перш за все, цей ризик існує при пероральному прийомі препаратів. Такі засоби, як антациди, сукральфат, солі вісмуту, кальцію, препарати заліза зменшують доступність фторхінолонів, що може призвести до зниження ефективності останніх. Деякі фторхінолони викликають підвищення концентрації теофіліну в крові, що характерно для ципрофлоксацину. Водночас офлоксацин, левофлоксацин, норфлоксацин не змінюють фармакокінетику теофіліну. Виявлені у процесі терапії фторхінолонами небажані реакції у вигляді підвищення активності печінкових ферментів, шлунково-кишкових розладів, нейротоксичності, фототоксичності з’являються не часто, є зворотними та, як правило, зникають після відміни препаратів.

Фторхінолони слід призначати тільки за відсутності ефекту від парентеральної терапії антибіотиками широкого спектру дії. Можуть підвищувати фоточутливість тканин.

Побічні дії - див. розділ 4.9.

Протипокази: вік до 12 років, період вагітності та лактації.

<< | >>
Источник: В. П. Черних, І. А. Зупанця, І.Г.Купновицької. КЛІНІЧНА ФАРМАЦІЯ. Підручник для студентів фармацевтичних факультетів Міністерство охорони здоров’я України Івано-Франківський національний медичний університет2013. 2013

Еще по теме 4.3. Клінічна фармакологія антимікробних засобів, які використовуються для лікування захворювань органів дихання:

  1. 4.3. Клінічна фармакологія антимікробних засобів, які використовуються для лікування захворювань органів дихання
  2. 10.3. Клінічна фармакологія лікарських засобів, які застосовуються для лікування алергозів
  3. Безрецептурні ЛП, які використовуються при захворюваннях органів дихання
  4. 4.7. Спільне застосування ЛП, які використовуються при захворюваннях органів дихання. Взаємодія з ЛП інших фармакологічних груп
  5. 4.7. Спільне застосування ЛП, які використовуються при захворюваннях органів дихання. Взаємодія з ЛП інших фармакологічних груп
  6. Вам необхідно звернутися до лікаря для лікування основного захворювання.bgcolor=white> Вам необхідно звернутися до лікаря. Можливо, порушення сну пов’язане з прийомом медикаментів Чи є у вас: - захворювання травного тракту; - захворювання органів дихання; - захворювання серцево-судинної системи; - захворювання м’язів, суглобів; - ендокринні захворювання; - інфекційні захворювання? Фармацевтична опіка при застосуванні ЛП для симптоматичного лікування тривожних станів, астенії й безсоння
  7. 6.9. Клінічна фармакологія лікарських засобів для усунення больового синдрому при захворюваннях ШКТ
  8. 5.3. Клінічна фармакологія основних ЛП, що застосовуються для лікування інфекційних та імунозапальних захворювань сечовидільної системи
  9. Підходи до медикаментозного лікування захворювань органів дихання
  10. Групи антимікробних засобів, що використовуються при діареї
  11. Клінічна фармакологія ЛП, які використовуються при гіпоацидних станах. ЛП замісної і стимулюючої терапії
  12. Клінічна фармакологія ЛП, які використовуються при гіпоацидних станах. ЛП замісної і стимулюючої терапії
  13. 7.5. Клінічна фармакологія ЛП для лікування вірусних та бактеріальних інфекцій гепатобіліарної системи
  14. Вагітність і захворювання органів дихання