<<
>>

ПРОБЛЕМИ МЕДИЧНОЇ ЕТИКИ ТА ДЕОНТОЛОГІЇ

Проблемам медичної етики та деонтології присвячена велика кількість робіт, у яких розглядаються взаємовідносини лікаря та хворого, лікаря та суспільства, а також стосунки між медичними працівниками.

Людина, що вирішила присвятити себе медицині, повинна не тільки оволодіти професією, але й мати особливе вміння спілкуватися, реагувати на чужий біль, бути готовим усе життя невтомно боротися за здоров'я людини.

Природно, що на різних етапах історії проблеми етики в медицині вирішувалися по-різному. В сучасних умовах, коли громадськість, засоби масової інформації піддають медицину, і насамперед її практичну діяльність, критиці, коли лунають голоси про кризу довіри до неї, падіння престижу лікарської професії тощо, проблеми етики, проблеми моральності професії лікаря набувають особливої гостроти й актуальності.

Навіть цілком засвоївши програму медичного вузу, можна не стати хорошим лікарем, адже знання й вміння не одне й те саме. Сучасному суспільству потрібні лікарі, що поєднують у собі міцні фахові знання з моральними принципами професії.

На відміну від інших наук, медицина тісно пов'язана з долею людини, її здоров'ям і життям. Звідси випливають і особливі моральні якості лікаря. Найбільш точно їх визначає поняття "гуманізм". Оскільки людина - найвища цінність у світі, гуманізм у медицині становить її етичну основу, мораль, яка сприяє розвитку особистості лікаря.

Етикою з часів Арістотеля називається наука, що займається визначенням моральної цінності людських прагнень і вчинків. Відповідно до цього, вчинки, що мають позитивну моральну цінність, називають етичними (моральними, гідними, позитивними), а позбавлені цієї цінності - неетичними (аморальними, негідними). Етика - наука про мораль і моральність.

Мораль - одна з форм суспільної свідомості. Вона багато в чому визначає моральні вчинки та поведінку особистості, її суспільне призначення.

Вміння виділити моральний сенс у явищах, подіях нашого життя та підпорядковувати свою поведінку моральним законам - ось суть морального розвитку особистості. Дотримання норм моралі забезпечується силою суспільного впливу, традиціями й особистою переконаністю людини.

Мораль як форма суспільної свідомості та етика як теорія моралі, що дозволяє науково обгрунтувати ту чи іншу систему розуміння добра, зла, совісті, честі, справедливості, змінюються в процесі розвитку й відбивають інтереси суспільства.

Головні принципи етики й моралі формують особливі риси фахової, зокрема, медичної етики.

Етика лікаря — це частина загальної етики, яку можна визначити як науку про моральну цінність вчинків і поведінку лікаря в сфері його діяльності.

Лікарська етика містить у собі сукупність норм поведінки й моралі, обумовлює почуття фахового обов'язку, честі, совісті та гідності.

Фахова мораль лікаря підпорядкована цілям охорони здоров'я та життя людини. Звідси й відомий етичний принцип: “Non посеге" ("не зашкодь"). Лікарська етика вимагає бачити в пацієнтові насамперед хворого.

В Женевській декларації від імені лікаря, що приступає до фахової діяльності, проголошується таке: "Я не допущу того, щоб міркування релігії, національності, раси, партійно-політичної належності чи соціального стану заступали від мене мій обов'язок і мого пацієнта".

Про те ж говорять і безсмертні рядки "Клятви Гіппократа": "В який би дім я не увійшов, я увійду туди для користі хворого, будучи далеким від усього навмисного, несправедливого, згубного".

Незалежно від соціально-суспільних форм, обов'язковою умовою успішного лікування завжди було й залишається дотримання певних морально-етичних норм у взаємовідносинах лікаря та хворого.

Зупинимося на'деяких з них в плані історичного розвитку. Серед безцінних пам'яток культури минулого, що відтворюють розвиток етики в медицині, особливої уваги заслуговують древньоіндійські трактати, твори видатних лікарів і філософів Стародавньго Сходу, Стародавніх Греції та Риму.

Проте, якщо праця лікаря й оцінювалась високо в ті часи, то його невдачі каралися дуже суворо. Кодексом царя Хамурапі передбачалася сплата грошового штрафу або навіть відсікання руки за серйозну помилку. В Стародавній Індії існували певні правила поведінки лікаря з пацієнтами в передопераційному та післяопераційному періодах, помираючими хворими та їх родичами. Велика увага надавалась відбору майбутніх лікарів, методам їх психологічної та моральної підготовки.

Глибоке гуманістичне розуміння ролі медицини в зміцненні здоров'я відтворено в пам'ятці древньокитайської медицини - книзі Хуан ді Нэй-дзиня "Про природу та життя".

В ній були зроблені перші спроби визначення головних правил поведінки лікаря в практичній діяльності.

В Древньому Китаї дуже високо цінували подвиг лікаря в ім'я хворого. Про це красномовно свідчить прислів'я тих часів: "Врятувати одне людське життя краще, ніж побудувати семиповерхову пагоду". Не випадково великі лікарі минулого залишили пам'ять про себе, яка пережила сторіччя.

В усіх країнах, починаючи з рабовласницької епохи, особистість лікаря вважалася однією з найбільш шанованих. Часто він набував ореолу великого та всемогутнього, наділеного Богом неземними можливостями. Не випадково найбільш відомі серед них обожнювалися. Це, перш за все, легендарний грецький лікар Асклепій - батько дочок Гігієї - покровительки здоров'я та Панакеї - покровительки лікувальної медицини.

Найвидатніший лікар давнини Гіппократ першим спробував систематизувати правила медичної етики. В своїй славнозвісній "Клятві", в книгах "Про лікаря", "Про благопристойну поведінку", "Про мистецтво", в "Афоризмах", написаних близько двох з половиною тисяч років тому, він створив кодекс моральних норм для медичних працівників.

Під впливом ідей Гиппократа в Стародавній Греції виняткову увагу надавали моральному образу лікаря. Норми його поведінки були сформульовані відповідно до існуючих у той час знань про людину та її здоров'я ("Клятва Гіппократа").

Протягом багатьох століть "Клятва Гіппократа" була мірилом високих моральних принципів лікаря, а головні її положення не втратили свого значення й у наші дні. Висловивши щонайкраще гуманну сутність медичної професії, вона вплинула на розвиток лікарської етики в подальшому.

На основі її заповідей випускники медичних факультетів європейських університетів давали урочисту обіцянку. В університетах Росії була розроблена “Факультетськаобіцянка”такого змісту: "Приймаючи з глибокою

вдячністю надані мені наукою права лікаря та усвідомлюючи усю важливість обов'язків, покладених на мене цим званням, я даю обіцянку протягом усього свого життя не затьмарювати честь співтовариства, в яке нині вступаю. Обіцяю повсякчас допомагати, за кращим моїм розумінням, стражденним, які звертаються за моєю допомогою, свято берегти довірені мені сімейні таємниці та не вживати на зле довіру, що мені надається. Обіцяю продовжувати вивчати лікарську науку й сприяти всіма силами її процвітанню, повідомляючи ученому світу все, що відкрию... Обіцяю бути справедливим до своїх товаришів лікарів і не ображати особистості, проте ж, якби того зажадала користь хворого, говорити правду прямо і без лицемірства".

В роботах Гіппократа багато уваги приділено нормам взаємостосунків між лікарями, які повинні бути підпорядкованими інтересам здоров'я хворого. Якщо лікар не впевнений у діагнозі чи лікуванні, він зобов'язаний порадитись зі своїми колегами.

Гідними продовжувачами гіппократівського гуманізму були Еразистрат з Александрії, лікарі Стародавнього Риму - насамперед Асклепіад, Гален, Цельс. Закликаючи наслідувати заповіти вчителя, вони додатково висунули цілий ряд моральних вимог. На їхню думку, мистецтво лікарявизначається трьома найважливішими чинниками - хворий, хвороба та майстерність лікаря. Перемога над хворобою можлива тільки за умови єдності лікаря та хворого. Якщо хворий не сприяє лікарю в його зусиллях і не виявляє волі до одужання, його організм гірше чинить опір хворобі.

Багато важливих для лікування рекомендацій етичного та психологічного характеру міститься в працях великого таджицького лікаря Ібн Сіни (Авіцени), особливо в його знаменитому "Каноні лікарської науки", що отримав світове визнання. Його головна моральна ідея - гуманізм. Вона започаткована вже в першому положенні "Канону", присвяченому визначенню завдань медицини. "Я стверджую: медицина - наука про пізнання стану тіла людини, оскільки воно здорове чи втратило здоров'я, для того, щоб зберегти здоров'я чи повернути його, якщо воно втрачене". Авіцена також надавав великого значення необхідності заспокоїти хворого, зняти почуття страху, підняти його настрій.

Ідеї гуманізму в медицині були широко поширені й у Росії. Суворі морально- етичні вимоги до лікарів знайшли свій відбиток у ряді державних документів.

Російська та українська дорадянська медицина дали світу цілу плеяду передових вчених і лікарів-демократів. Своєю фаховою та суспільною діяльністю вони продемонстрували вірність моральним ідеалам лікаря та громадянина.

Яскравим свідченням цього може бути праця прогресивних земських лікарів. Вони були зразком високої моральності, демократизму та професіоналізму й завоювали повагу не тільки на батьківщині, але й за кордоном.

У багатьох країнах Європи медики намагались запозичити їхні методи організації медичної допомоги за дільничним принципом в умовах сільської місцевості, високий професіоналізм і універсалізм.

Ще наприкінці XIX ст. на медичних з'їздах і конференціях у різних країнах неодноразово обговорювались питання медичної етики та деонтології в діяльності лікаря. В другій половині XX ст. цим питанням стали надавати значно більше уваги, про що свідчать прийняті декларації і кодекси.

Так, у 1948 р. 2-ою генеральною асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації в Женеві була прийнята "Женевська декларація лікаря”, в 1949 р. у Лондоні - міжнародний Кодекс Медичної етики. В наступні роки до них було внесено ряд поправок і доповнень.

Своє практичне відтворення етика медичного працівника знаходить у конкретних моральних принципах, що визначають ставлення до хворої людини в процесі спілкування з ним, його родичами тощо. Моральний кодекс прийнято визначати терміном “ деонтологія" від грецького deon - обов'язок і logos - навчання. Таким чином, деонтологія - це вчення про обов'язок лікаря, сукупність етичних норм, необхідних для виконання його фахових обов'язків. Іншими словами, деонтологія — це практичне втілення морально-етичних принципів у діяльність лікарів, середнього медичного персоналу. Вона спрямована на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування.

Медична деонтологія, регламентуючи діяльність фахівців під кутом зору інтересів хворого, містить у собі різноманітні аспекти його роботи, починаючи з етичних, моральних принципів і закінчуючи правовими питаннями в конфліктних ситуаціях. До сфери лікарської деонтології входять питання, пов'язані з:

• лікувальною тактикою;

• взаємовідносинами лікаря та хворого;

• поняттям про лікарську таємницю;

• колегіальністю лікарів тощо.

Таким чином, медична етика розглядає всю сукупність моральних чинників, якими керуються медичні працівники в усіх сферах матеріальної, духовної діяльності, спрямованої на задоволення потреби суспільства та людини в збереженні та зміцненні здоров'я.

Існують поняття "загальна деонтологія" та "спеціальна деонтологія". Відомий онкохірург Н.Н. Петров у книзі "Питання хірургічної деонтології" вперше сформулював принципи медичної деонтології в галузі хірургії.

Кожен лікар, незалежно від фаху, повинен бути ознайомлений як із загальною, так і зі спеціальною деонтологією, оскільки вони доповнюють одна одну, створюючи єдине уявлення про проблеми медичної деонтології загалом.

Значимість медичної етики та деонтології в сучасний період особливо посилюється під впливом науково-технічної революції з процесами диференціації та інтеграції, розвитком нових галузей медичних знань, бурхливим насиченням медицини апаратурою, складною технікою для діагностики та лікування. В зв'язку з цим, все більш складними й опосередкованими стають зв'язки між лікарем і хворим. Створюються, на жаль, об'єктивні можливості для знецінювання індивідуального підходу до хворого.

Попри все, при позитивному значенні науково-технічного прогресу головне все-таки не сила, а розум і серце. На це звертає увагу й Всесвітня організація охорони здоров'я, вказуючи, що сенсом існування медицини була й продовжує залишатися хвора людина.

Лікар повинен завжди пам'ятати, що технічні досягнення та спеціалізація не повинні заступати й применшувати особистість хворого. Медицина була й завжди буде медициною особистості.

<< | >>
Источник: Колектив авторiв. Соціальна медицина та організація охорони здоров’я / Під заг. ред. Ю.В. Вороненка, В.Ф. Москаленка.- Тернопіль: Укрмедкнига 2000. 2000

Еще по теме ПРОБЛЕМИ МЕДИЧНОЇ ЕТИКИ ТА ДЕОНТОЛОГІЇ:

  1. Розділ 17. ПРОБЛЕМИ МЕДИЧНОЇ ЕТИКИ ТА ДЕОНТОЛОГІЇ
  2. Кодекс професійної етики акушера-гінеколога
  3. Реферат. Формування основ лікарської етики в країнах Стародавнього Сходу2017, 2017
  4. Розділ 3. ОСНОВИ МЕДИЧНОЇ СТАТИСТИКИ
  5. Розділ 10. ОРГАНІЗАЦІЯ МЕДИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ
  6. Організація медичної статистики в Україні, її правове забезпечення.
  7. Предмет та зміст медичної статистики
  8. ОБОВ'ЯЗКИ ОПЕРАЦІЙНОЇ МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ
  9. Організація медичної допомоги дітям
  10. Організація швидкої медичної допомоги
  11. ОРГАНІЗАЦІЯ ЕКСТРЕНОЇ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ