>>

СОЦІАЛЬНА МЕДИЦИНА ЯК НАУКА ПРО СУСПІЛЬНЕ ЗДОРОВ’Я ТА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я

Соціальна медицина, як самостійна наука, оформилась наприкінці XIX століття. Але протягом тисячоліть лікарі користувались методами соціальної профілактики хвороб.

Тяжкі умови існування людей в первісному суспільстві, складність добування їжі обумовлювали виникнення багатьох захворювань.

Незважаючи на це, людина природно прагнула зберегти свої фізичні сили, тобто здоров'я. Елементарні заходи захисту від несприятливих умов - холоду, негоди, прикриття тіла або окремих його частин одежею, влаштовування найпростіших жител, хоча б самого лише даху - все це примітивні зачатки гігієни.

Накопичений тисячоліттями досвід поступово призвів до усвідомленого розуміння ролі запобіжних заходів у збереженні здоров'я людини і уже в ті давні часи став основою емпіричної гігієни.

Провідними її елементами стали рекомендації обмежувального характеру щодо вживання тих чи інших рослин з лікувальною метою, продуктів харчування, використання джерел питної води тощо.

Подальшого розвитку емпірична гігієна досягла в країнах Стародавнього Сходу - колисці світової культури. Уклад життя в цих країнах в значній мірі формувався під впливом релігійних вірувань, багато з яких містили розумні поради. Із 282-х "Справедливих законів, які могутній та справедливий цар Хаммурапі встановив на користь і добро слабких, гноблених, вдів та сиріт" (Вавилон, близько 2 тис. років до н.е.) частина була медичного змісту щодо особистої та громадської гігієни, ізоляції заразних хворих, лікарської допомоги.

За тих часів були збудовані великі міста з будівлями оригінальної архітектури, з вулицями, забрукованими камінням, з тротуарами для пішоходів. В окремих містах були водопроводи з каналізацією, криті ринки.

Найдосконаліший у давнині зразок санітарно-гігієнічного будівництва створила так звана хараппська культура, що процвітала в долині р. Інду в ІІІ-ІІ тис. до н.е. Розкопки міста Мохенджо-Даро свідчать про планову забудову: всі вулиці точно орієнтовані на чотири сторони світу - південь-північ і схід-захід.

Добре продумана система будівництва житлових будинків - дво- або триповерхові з випаленої цегли. У кожному кам'яному будинку була кімната для миття з цегляною підлогою і похилом до одного з кутів.

Вражає досить високий як на той час рівень благоустрою, зокрема штучне зрошування, колодязі, лазні, система каналізації з трубами близько 2 м в діаметрі, басейни — ці санітарно-технічні споруди є найдавнішими з відомих на сьогоднішній день.

Як зазначає англійський вчений А. Бешем у книзі під назвою "Чудо, яким була Індія" (М., 1977), " ...водостічні труби і каналізаційна система - одне з вражаючих досягнень індійської цивілізації. Жодна інша стародавня цивілізація, навіть римська, не мала такої досконалої системи водопроводу."

Санітарні рекомендації та обмеження стосовно вживання тих чи інших продуктів харчування, особистої гігієни, ізоляції хворих, окурювання помешкань, застосування масажу, водолікування, нагляду за ринками тощо, існували уже за 1,5 тис. років до н.е. в Стародавньому Єгипті.

Для того, щоб мати боєздатне військо, армії рабів для гігантських будов (піраміди, величні храми, іригаційні споруди), влада змушена була вже в ті давні часи здійснювати певні гігієнічні заходи в державному масштабі.

В силу історичних особливостей та характеру соціально-побутових взаємин носіями перших медичних, в тому числі гігієнічних, знань в ті часи були служителі храмів.

Чіткі уявлення про провідну роль запобіжних заходів у збереженні здоров'я, продовженні життя та укріпленні громадського благоустрою сформувалися в Стародавньому Китаї. В одному з найдавніших медичних трактатів, датованому 2657 р. до н.е., змістовно визначено можливості медичної науки: "Медицина не може врятувати від смерті, але спроможна продовжити життя, зміцнити моральність, заохочуючи доброчесність, переслідуючи порок - цього смертельного ворога здоров'я, може вилікувати багато недуг, що уражують бідне людство, і робить сильнішими державу й народ своїми порадами".

У Китаї до нашої ери вже застосовувалися запобіжні заходи проти віспи (варіоляція): щоб штучно викликати захворювання, засохлі струпи віспяних пустул вкладали в ніздрі дітей. Рекомендувалися для здоров 'я різні види спорту, розроблена була своєрідна система пластичної гімнастики, покликана відвернути увагу хворого від сумних думок, болісних відчувань, створювати життєрадісний настрій.

Широко відображені вимоги до особистої гігієни (гігієна порожнини рота, догляд за тілом, одягом тощо), застосування гімнастичних вправ в писемних джерелах Стародавньої Індії - Законах Ману, Самхітах та Аюрведі (мистецтво лікування, вчення про довге здорове життя) (І тис. до н.е.). Медицина Аюрведів рекомендує, зокрема, вставати до схід сонця, широко використовувати водні прои.ед.урн, танці, ігри, які підтримують добрий настрій, роблять людину СИЛЬЦЮ і спритною. В Стародавній Індії приділялась велика увага впливу на організм довкілля і навіть враховували погодні умови, призначаючи ті чи інші ліки.

Високого розвитку досягли оздоровчі заходи в країнах античного світу (Стародавня Греція та Стародавній Рим). Розвитку гігієнічних знань та навичок, елементів санітарного законодавства (Закони XII таблиць) сприяли загальний розквіт античної культури, матеріалістичні погляди багатьох давньогрецьких філософів та вчених на тісний взаємозв'язок між здоров'ям людини та навколишнім середовищем.

До наших часів зберігся збірник медичних праць, відомий під назвою "Кодекс Гіппократа", де містяться перші соціально-медичні уявлення про природу здоров'я та хвороб.

У виникненні недуг, на думку Гіппократа, величезну роль відіграють зовнішні фактори. Одні з них залежать від умов життя колективу в цілому (клімат, грунт, вода), інші - від індивідуальних особливостей (спосіб життя, харчування, спадковість).

В системі гігієнічних заходів виняткову увагу стародавні греки приділяли фізичним вправам, загартуванню, особистій гігієні. Культові здорового красивого тіла античні греки надавали такого значення, якого не надавав жоден з народів протягом багатьох наступних віків.

Найдавніші законоположення римлян, які дійшли до наших днів (наприклад, "Закони XII таблиць"), містили постанови санітарного характеру - заборону поховань всередині міста, вказівки щодо благоустрою кладовищ, розпорядження користуватися для пиття гірською джерельною водою, а не водою з річки Тибр та ін.

За дотриманням цих та інших санітарних вимог слідкували спеціальні чиновники - еділи, до обов'язків котрих входив, зокрема, нагляд за продажем продуктів харчування на ринках, будівництвом, чистотою водних джерел та ін. Еділи мали право карати порушників санітарного порядку.

Дуже поширені були в Стародавньому Римі громадські бані (терми), басейни та резервуари (сховища), наповнені гірською джерельною водою. Громадські бані в Римі обслуговували разом багато сотень осіб і використовувались як спортивно-оздоровчі заклади.

У справі надання медичної допомоги почали застосовувати заходи державного характеру. В імператорському Римі було вперше введено посади головних лікарів (архіятрів) великих міст, провінцій, організовано медичну службу у війську. Під час війни здійснювались планова евакуація і лікування в польових рухомих госпіталях (валетудинаріях).

В епоху середньовіччя на історичну арену виходять країни Близького і Середнього Сходу, куди й перемістилися центри медичної науки.

Найвидатнішим лікарем-ученим середніх віків заслужено вважається Ібн- Сіна (латинізоване його ім'я Авіценна, 980-1037 рр.) - автор всесвітньовідомого "Канону лікарської науки". У Каноні даються вказівки щодо гігієни житла, одягу, харчування, причому розглядається харчування окремо для дітей, дорослих і людей похилого віку. Особливого значення у збереженні здоров'я Ібн- Сіна надавав фізичним вправам, правильному харчуванню, сну.

Лікувальні заклади-притулки, що існували у великих містах Малої Азії, Єгипту, араби перетворили на великі шпиталі з медичними школами при них. Головним лікарем найбільшого багдадського шпиталю-школи був Разес (Абу- Бакр Ар-Разі, 850-929).

За переказами, Ар-Разі так вибирав місце, найбільш придатне для лікарні: розвішував шматки м'яса з однієї й тієї ж туші в різних місцях і спостерігав, де воно довше збережеться свіжим, - саме це місце він вважав найбільш "здоровим" і тим самим найбільш придатним для лікувального закладу.

Середні віки, особливо XII-XV ст., майже до епохи Відродження, ввійшли в історію Західної Європи як період різкого занепаду санітарії.

Спочатку, коли до християн перейшли греко-римські храми, вони влаштували в них притулки для хворих, людей похилого віку, калік. Перші такі притулки-лікарні були засновані вірменами в Кесарії (Мала Азія) в 369 р. та візантійською імператрицею Євдокією в 400 р. в Єрусалимі.

Статут монастиря, при якому була Кесарійська лікарня, передбачав певний порядок догляду та лікування. Після хрещення Русі було використано й традиції монастирської медицини Візантії. Доглядали й лікували хворих у першому монастирі Русі - Києво-Печерській Лаврі.

Масове поширення заразних хвороб не було відоме в стародавньому світі в таких масштабах, яких воно набуло в епоху середньовіччя. Розвиткові епідемій сприяв цілий ряд умов: зростання міст з характерними для них скупченістю, перенаселеністю і брудом; масові пересування величезної кількості народів зі сходу на захід; пізніше — великий колонізаційний рух у зворотному напрямі - хрестові походи.

У зв'язку з колосальним поширенням прокази (під цією назвою об'єднувався цілий ряд хвороб) під час хрестових походів було утворено орден Святого Лазаря для догляду за прокаженими; притулки ці дістали назву лазаретів.

Епідемії в епоху середньовіччя, як і в давнину, описувались під загальною назвою мор (неточний переклад - чума), що об'єднувала найрізноманітніші хвороби.

У ці часи в багатьох країнах, включаючи і наші землі, починають під час епідемій ізольовувати вулиці, міста, де виявилось захворювання. В портових містах Італії (1348 р.) від підозрілих суден почали вимагати перебування під особливим наглядом до розвантаження протягом 40 діб (звідси "карантин"- сорокадення); в портах було введено посади спеціальних санітарних доглядачів.

В ті ж часи виник термін "фельдшер" - в дослівному перекладі з німецької - польовий цирульник. Оскільки церковні собори заборонили лікарям займатися лікувальними процедурами, під час яких проливається кров, практична хірургія майже цілком переходить до рук хірургів-ремісників. Займатися хірургією вважалося настільки не почесною справою, що в метриках про народження писали: "народжений в законному шлюбі, не має рідних серед цирульників, банщиків та ін.”

Високим для свого часу рівнем санітарної культури відрізнялась Київська Русь. З давніх-давен у побуті народу по селищах і містах широко застосовувалось миття та лікування в лазнях ("строение банное и врачеве"). Цьому елементу побуту та особистої гігієни надавалось велике значення, про що свідчить, наприклад, один із пунктів угоди з Візантією, який передбачав право руських купців користуватися лазнею.

У великих містах (Новгород) вперше в Європі в XII ст. було дерев'яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом. У Новгороді, як свідчать писемні джерела (1346 р.), були також влаштовані лікарні для цивільного населення.

Зародження нових соціальних відносин, потреби виробництва, що дедалі зростало, епохальні географічні відкриття зумовили розвиток науки і культури. А. Левенгук (1632-1723) створює мікроскоп, Д. Фракасторо (1478-1553) своєю працею "Про контагії, контагіозні хвороби і лікування" (1546) доводить можливість передачі заразних хвороб різними шляхами (через безпосередній дотик, через вогнища і на відстані). Погляди Фракасторо на шляхи поширення заразних хвороб сприяли більш правильній організації боротьби з ними.

Перша капітальна праця соціальної спрямованості "Роздуми про хвороби ремісників" вийшла в 1700 році. Автором її був професор клінічної медицини Бернардіно Рамацціні (1633-1714). У вступному віршованому зверненні до своєї книги він пише: “...Ти для задушливих майстерень на світ народилася, а не для розкішних палаців можновладців". Рамацціні, вперше описуючи захворювання робітників (понад 60 професій), підкреслює потребу вивчати умови праці тих, хто є творцем "численних благ, якими користується людство” і дає поради, як зменшити кількість таких захворювань або й зовсім уникнути.

У XVIII ст. на медичних факультетах Західної Європи починають уперше включати як окремий розділ до складу тієї чи іншої дисципліни, частіше до судової медицини, так звану "медичну поліцію", яка висвітлювала санітарні заходи громадського характеру, передусім при епідемічних захворюваннях. Велика заслуга в розробці та систематизації тогочасних знань у цій галузі належить австрійському лікарю-клініцисту та гігієністу Й.П. Франку, авторові капітальної праці "Система загальної медичної поліції" (9 томів).

Й.П. Франк (1745-1821) вперше обгрунтував та науково розробив ідею державної організації медичної справи. У своїх працях Франк відокремлював питання громадської охорони здоров'я від судової медицини, особливу увагу приділяв раціональному законодавству в справі боротьби з масовими захворюваннями, організації лікувальної і пологової допомоги, пропаганді гігієнічних навичок серед населення. Й.П. Франк зробив великий внесок у розвиток медицини і громадсько-медичної думки в Росії: в 1805-1808 рр. він був ректором Петербурзької Медико-хірургічної академії, де розвивав свої ідеї загальної медичної поліції.

Слід зазначити, що одна з ранніх праць з питань соціальної гігієни належить І.Л. Данилевському, нашому землякові. В 1784 р. він захистив у Геттінгені дисертацію "Про державну владу як найдосвідченішого лікаря". В ній Дани- левський широко висвітлює питання про завдання держави в справі охорони здоров'я населення, особливо підкреслює важливість поширення санітарної освіти серед населення з дитинства, необхідність ввести в усіх школах викладання "першооснов збереження здоров'я". Свою дисертацію він закінчує таким висновком: "Вилікування захворювань, викорінення їх причин належить чекати не від лікарів та аптекарів, а тільки від державної влади".

В промислово розвинених країнах Європи, перш за все в Англії, почали особливо різко виявлятися соціальні суперечності, які властиві капіталістичному способу виробництва. Особливі заслуги в боротьбі за впровадження в життя оздоровчих заходів державною і міською адміністрацією належать лікареві С. Сміту (1788-1861) й інспекторові Е. Чедвіку (1800-1890). Під їхнім впливом в Англії було створено Генеральне управління здоров'я (1848), розпочато науковий аналіз статистичних відомостей, уперше запроваджено посади санітарних лікарів.

Однак аж до початку XX ст. не існувало спеціальних курсів, кафедр соціальної гігієни, не було й спеціальних періодичних видань. Спочатку наукові та навчальні заклади такого профілю виникли в Німеччині, де уже в 70-х роках минулого століття були запроваджені деякі реформи в галузі охорони здоров'я (введено соціальне страхування за рахунок коштів підприємств, державного бюджету і самих трудящих, організовані амбулаторії, деякі диспансери та інше). З 1903 р. тут почав видаватися журнал із соціальної гігієни. В 1905 р. А. Гротьян (1869-1931) заснував у Берліні Наукове товариство соціальної гігієни та медичної статистики. Це товариство сприяло створенню організацій, які займались питаннями охорони здоров'я дітей, боротьби з туберкульозом і алкоголізмом в соціально-медичному аспекті, однак проіснувало воно лише до початку Першої світової війни. В 1912 р. А. Гротьян домігся доцентури, а в 1920 р. - організації першої в світі кафедри соціальної гігієни в Берлінському університеті. Згодом і в інших університетах Німеччини створювались подібні курси та кафедри, а також дослідницькі установи, в яких працювали відомі соціал-гігієністи Е. Ресле, Ф. Принцінг, А. Фішер та ін. Вони сконцентрували увагу на першочерговій ролі соціальних умов і факторів, які визначають громадське здоров'я, і на ролі державних соціальних заходів у його охороні. На численних прикладах вони показали значення соціальної етіології масових захворювань трудящих, в першу чергу на туберкульоз, на психічні, венеричні та інші захворювання.

Розвиток громадських і державних заходів з охорони здоров'я населення і виникнення уявлень про громадське здоров'я, його рівні, критерії і показники створили необхідність у науковому осмисленні, оцінці, розробці ефективних форм, служб, методів, тобто потребу в науці про здоров'я та його охорону, а також у підготовці власних спеціалістів. Сформувались передумови для розвитку соціальної гігієни і охорони здоров'я як науки та навчальної дисципліни. Історія цієї науки та дисципліни, таким чином, тісно пов'язана і породжена виникненням і розвитком громадської охорони здоров'я.

В Росії ще М.В. Ломоносов у відомому листі до графа 1.1. Шувалова "Про збереження і розмноження російського народу", О.М. Радищев в "Подорожі з Петербурга в Москву" (середина XVTII ст.) не лише показали важкі санітарні умови життя народу і вимагали здійснення заходів з охорони його здоров'я, але й висловлювалися за спеціальне вивчення народонаселення та охорону його здоров'я.

В промовах професорів Московського університету наприкінці XVIII ст. (С. Зибелін, Ф. Керестурі) неодноразово говорилось про користь грунтовного знання та вивчення здоров'я населення і медичної допомоги.

Отже, формуванню соціальної медицини як науки передував тривалий період накопичення знань про заходи з охорони та зміцнення здоров'я суспільства. Цей період завершився створенням системи медичної поліції, яка стала першим узагальненням уявлень про обов'язки держави з охорони здоров'я населення, головним чином у формі поліцейських актів та заборон. Ідеї медичної поліції розвивались в Росії багатьма вченими, зокрема Є. Мухіним, П. Пе- лехіним, Ф. Керестурі, який започаткував систематичне викладання медичної поліції в Росії. Останню, доповнену медико-топографічними і статистичними описами, слід розглядати як найближчу попередницю соціальної медицини.

У XVIII-XIX ст. були виконані численні медико-топографічні дослідження санітарного стану окремих міст та губерній, в яких автори звертали увагу на соціальні причини високої захворюваності і смертності населення. Автори цих праць вимагали поряд з організацією медичної допомоги впровадження елементів громадської гігієни.

До ранніх медико-топографічних описів слід віднести працю українського економіста, етнографа, лікаря й історика О. Шафонського, доктора права, філософії і медицини, одного з основоположників вітчизняної епідеміології, який склав у 1786 році "Чернігівського намісництва топографічний опис ..." з коротким описом України. У 1797 р. в усіх губернських містах були створені лікарські управи, однією з функцій яких було складання медико-топографічних описів. Описи містили в собі відомості про місцевість, промисли, клімат, населення, його заняття, методи і результати лікування.

Слід відзначити рукописні альбоми французького лікаря Д.ҐІ. Деляфліза "Медико-топографічний опис державних маєтностей київської округи" та "Етнографічний опис селян Київської губернії", капітальну працю відомого діяча, київського губернатора І. Фундуклея "Статистичний опис Київської губернії" (1852).

Одним з найвизначніших творів світової статистичної літератури першої половини XIX ст. була праця видатного українського економіста, теоретика соціальної статистики Д. Журавського "Про джерела і використання статистичних відомостей" (1846). Розроблена автором теорія збору, обробки та аналізу статистичних матеріалів грунтувалась не лише на кількісних, але й на якісних характеристиках суспільних явищ у їх причинній обумовленості з врахуванням окремих соціальних груп і класів. Д. Журавський - автор "Статистичного опису Київської губернії", високо оціненого М. Чернишевським.

Медико-топографічні описи були складені майже по всіх губерніях тодішньої України. Вони були первісними формами статистичних досліджень. Новим ступенем розвитку описів стали демографічні та санітарно-статистичні роботи за часів земської медицини.

Соціальна медицина як наука, що вивчає закономірності впливу соціальних та економічних факторів на здоров'я різних соціальних груп населення, дає теоретичне обгрунтування системі державних і громадських заходів з охорони та зміцнення здоров'я суспільства. Суспільні заходи соціально-економічного характеру з охорони здоров'я, як видно з вищенаведеного, супроводжували людство протягом всієї історії. Вони видозмінювалися залежно від соціально- економічного устрою, від змін способу виробництва та виробничих відносин, державного ладу, політичного, соціального та економічного становища певних соціальних груп населення тощо.

Однак найбільш чітко органічний зв'язок розвитку соціальної медицини із соціально-економічними зрушеннями видно в період становлення капіталістичного способу виробництва.

У другій половині XIX - початку XX ст. сформувався соціально-медичний напрямок в громадській медицині. Представниками його в Україні були земські лікарі (М. Уваров, М. Тезяков, П. Кудрявцев, П. Діатропов, С. Ігумнов, А. Смі- дович та ін.) і вчені-гігієністи (В. Субботін, А. Якобій, І. Скворцов, О. Корчак- Чепурківський, В. Фавр).

Виникненню земської медицини передувало наступне.

Ще в XI ст., поряд з народною медициною, виникає так звана церковна або монастирська медицина (пізніше - система медичних закладів духовного відомства). В ту ж епоху, що й монастирська, з'явилась у нас медицина приватної практики. Згодом зароджується державна медицина. В 1737 р. у всіх губернських і найбільших повітових містах вводяться посади міських лікарів. Тоді ж засновуються ці посади і в 13 українських полках, на які тоді поділялася Лівобережна Україна. Ці лікарі складали один з елементів державної охорони здоров'я.

Університети мали свої клініки, які виконували навчальні функції і утримувались державною скарбницею. Це теж установи державної медицини.

Складовою частиною великих реформ Олександра II став закон 1870 р. про реформу міського самоуправління, який сприяв розвитку міської медицини (до цього міські положення були прийняті для Петербурга, Москви, Одеси і Тифліса). Міська медицина (муніципальна охорона здоров'я) на межі XIX- XX століть добре була представлена, перш за все, у великих містах. В невеликих містах міські самоуправління часто не мали своїх медичних закладів.

Потужною системою в організації охорони здоров'я (або як називали в дорадянський час, в медичній або лікарській справі) була благодійна медицина. Переважна більшість благодійних інституцій брала участь в організації медичної допомоги. В той же час діяли особливі доброчинні об'єднання медичного спрямування (Товариство Червоного Хреста, Попечительства сліпих і глухонімих, Попечительство охорони материнства та дитинства, Ліга боротьби з туберкульозом та чимало місцевих спілок). Свої лікувальні заклади мали добродійні громади за національною і віросповідною ознакою. Благодійні медичні заклади утримувались, головним чином, за рахунок пожертвувань.

Особливою системою організації медичної допомоги робітникам була фабрично-заводська медицина. Відповідно до закону від 26 серпня 1866 р. при фабриках і заводах для подання безплатної медичної допомоги повинні були влаштовуватися лікарняні приміщення з розрахунку одне ліжко на сто робітників. Лікарні утримувалися власниками підприємств.

Існували також вузьковідомчі медичні заклади (наприклад, залізничні, тюремні), приватні, при деяких навчальних закладах.

Поява земської медицини пов'язана з виникненням земств. Ця система охорони здоров'я стала новим етапом в організації медичної допомоги сільському населенню, найчисельнішому в ту епоху.

Із заснуванням земської і фабрично-заводської медицини особливо наполегливо лунали заклики до організації спеціальних досліджень громадського здоров'я та його охорони, спеціальних наукових і навчальних установ. Вимоги організації таких установ обговорювались на земських і Пироговських з'їздах лікарів, і самі представники цих форм громадської медицини були зразком глибоких досліджень здоров'я населення і викладання громадського здоров'я в курсах гігієни та інших науках.

В Україні були проведені комплексні соціально-гігієнічні дослідження праці та побуту сільськогосподарських робітників земськими санітарними лікарями Херсонської губернії, фабричних робітників. Велике місце в дослідженнях зайняло вивчення інфекційної захворюваності як актуальної проблеми того часу.

Гігієністи та лікарі розробили важливі положення соціальної медицини: вплив соціальних факторів на здоров'я населення, недостатність одних лише медичних заходів для його покращання і необхідність вжиття широких суспільних заходів, участь громадськості у вирішенні питань охорони здоров'я, реалізації вимог профілактики.

Земські лікарі України зробили суттєвий внесок у розробку нових форм медико-санітарного забезпечення населення. Медична комісія Полтавського губернського земства в 1869 р. сформулювала завдання охорони здоров'я сільського населення, які багато в чому перегукуються з організаційними формами сільської охорони здоров'я в пізніші часи. Херсонські лікарі не обмежували свої завдання тільки рамками вивчення впливу умов праці та побуту на здоров'я, а прагнули в міру сил і можливостей поліпшити ці умови організацією медично-продовольчих пунктів, пунктів реєстрації прийшлих сільськогосподарських робітників. Цей приклад наслідували Катеринославське та інші земства. С. Ігумнову, завідуючому санітарним бюро Харківської губернії, належить ідея створення санітарних станцій - принципово нової організаційної форми санітарно-протиепідемічної роботи. Українські земські лікарі відстоювали необхідність організації сільських лікарських дільниць, стаціонарної системи медичної допомоги сільському населенню, підвищення санітарної культури. Харківське земство організувало пересувні гігієнічні виставки з метою поширення гігієнічних знань серед народу.

Гігієністами та земськими лікарями були розроблені оригінальні методики соціально-медичних досліджень: програми дослідження прийшлих сільськогосподарських робітників, метод вивчення епідемії дифтериту та дитячої смертності від нього за метричними записами у зв'язку з відсутністю задовільних за повнотою медичних даних.

У своїх дослідженнях діячі земської медицини і санітарної статистики заклали основи наукового аналізу проблем громадського здоров'я і його охорони.

У 1865 р. вийшов перший номер прогресивного медичного журналу "Архив судебной медицини и общественной гигиены”,- який відіграв велику роль у розвитку соціальної медицини в Росії (редактор - С. Ловцов).

Питання основ громадської медицини викладались ще в XIX столітті на медичному факультеті Київського університету на кафедрі державного ведення лікарської справи. Викладання соціально-медичних питань і статистики розпочалось із створенням у 1871 р. першої в Україні кафедри гігієни, медичної поліції, медичної географії та статистики при Київському університеті. Затверджений її керівником, В. Субботін багато уваги надавав громадській медицині. До створеної у 1903 році при кафедрі гігієни доцентури з епідеміології та санітарної статистики обирається приват-доцентом О. Корчак-Чепурківський (1857-1947 рр.), відомий своїми соціально-медичними та статистичними дослідженнями. Земський лікар в різних губерніях Російської імперії, він відзначився особливо плідною діяльністю в Херсонській губернії під керівництвом М. Уварова. Розпочатий ним курс лекцій на медичному факультеті Київського університету відразу ж набув соціально-медичної спрямованості. Почавши читати (1906 р.) в Києві курс "Основи соціальної гігієни і громадської медицини", він започаткував викладання предмета як в Україні, так і загалом і Російській імперії.

Слід підкреслити, що, як в Києві, так згодом і в Петербурзі (1908) та Москві (1910), викладання таких курсів було розпочате у вищих навчальних закладах немедичного профілю. У Києві, наприклад, його викладали в 19061913 рр. в Комерційному інституті, який відзначався певною демократичністю в побудові навчального процесу. Для цього ще в 1905 р. О. Корчак-Чепурківсь- кий опублікував програму курсу соціальної гігієни в "Трудах Общества киевских врачей". З 1909 р. він читав громадську гігієну також у Київському політехнічному інституті майбутнім інженерам (зберігся кошторис 1911-1912 рр. та автобіографія лектора).

В Україні кафедри соціальної гігієни з'явились у другій половині 1923 р. Однак ще в червні 1920 р. на І Всеукраїнському з'їзді бактеріологів і епідеміологів у Харкові була висловлена думка про необхідність розпочати у вищій медичній школі викладання громадської медицини, санітарної статистики і соціальної патології.

Створенню кафедр соціальної гігієни передували пошуки шляхів викладання цього предмета. В 1922 р. було запропоновано значно розширити викладання гігієни, поділивши його на три частини - загальну гігієну, соціальну і професійну. До змісту предмета соціальної гігієни пропонувалось включити історію її розвитку, демографію з медичною статистикою, вчення про соціальні хвороби, громадську організацію охорони здоров'я в Росії і на Заході. Пропозиція була прийнята, і з 1922-1923 навчального року реалізована.

В 1923 році було визначене одне з актуальних завдань створення самостійних кафедр соціальної гігієни. Першою в Україні стала кафедра соціальної гігієни Харківського медичного інституту. В жовтні 1923 р. першим завідувачем кафедри став М. Гуревич. Тоді ж аналогічна кафедра була організована в Одеському медичному інституті. Її очолив Л. Громашевський, одночасно завідуючи кафедрою епідеміології. '

У Київському медичному інституті виконання обов'язків завідувача кафедри соціальної гігієни було доручено С. Кагану 7 грудня 1923 року (протокол засідання бюро інституту); затвердження цього рішення виборчою комісією інституту відбулося 18 січня 1924 р.1 У звіті про діяльність кафедри за перший рік її роботи С. Каган назвав другу дату датою юридичного заснування кафедри.2

В 1924 р. кафедра соціальної гігієни відкривається в Катеринославському (Дніпропетровському) медичному інституті, в становленні і розвитку її велика роль належить першому керівнику, вченому-гігієністу професору М. Доничу.

Організація кафедр була позитивно оцінена медичною громадськістю. При цьому підкреслювалося, зокрема, що вони є опорою у переведенні медичної освіти на шлях профілактики.

Виникнення в Україні у 1923-1924 рр. кафедр стало важливим кроком у подальшому розвитку предмета. Своєрідність викладання соціальної гігієни в Україні полягала в тому, що соціально-гігієнічні питання, окрім основного курсу, входили в курси соціальної боротьби з туберкульозом, венеричними хворобами, що викладалися при відповідних клініках, у плани викладання на ухилах, в програми літнього практикуму, стажування після закінчення вузу та в тематику дипломних робіт, які захищалися після річного стажування.

Із зменшенням епідемій паразитарних тифів, в Україні з 1923 р. розпочалось проведення масових санітарно-демографічних обстежень населення для одержання наукових даних і розробки на їх основі практичних оздоровчих заходів.

Відповідно до нових завдань охорони здоров'я, з переходом від боротьби з епідеміями до оздоровлення праці та побуту змінювався зміст програм досліджень. Основним завданням обстеження 1923 р. було одержання достовірних даних про розміри епідемій тифів у 1920-1922 рр. Обстеження 1924 і 1925 рр. включали вивчення сільських помешкань, водопостачання, умов праці, харчування, санітарної грамотності та ін.

При проведенні обстеження у 1923 р. був застосований анамнестичний метод, запропонований О. Марзєєвим і С. Томіліним, який згодом був

' Центральний державний архів органів вищої влади і управління України. — Фонд 166. — Опис 4. — Справа 535. - Аркуш 26.

2 Там само. - Оп. 5. - Сир. 587. - Арк. 6.

розвинений і науково обгрунтований Г. Баткісом стосовно демографічних досліджень.

Обстеження 1923-1925 рр. стали основою для розробки широких оздоровчих заходів і надали матеріал для серйозних наукових узагальнень. З метою наукових досліджень в Україні створюються науково-дослідні інститути, у більшості з них до 1925 р. відкриваються відділи соціальної патології та гігієни. Організовуються науково-дослідні кафедри при медичних вузах: профілактичної медицини в Одесі, професійної та соціальної медицини в Харкові, теоретичної медицини в Києві. Це стало своєрідним підсумком соціально-медичної діяльності практичної охорони здоров'я.

Таким чином, на кінець 1925 року була створена широка мережа наукових, навчальних і практичних соціально-медичних установ, що стало передумовою інтенсивного розвитку соціальної медицини в Україні в наступні роки. Особливістю цих років є тенденція до координації зусиль усіх соціально-медичних установ з метою поглиблення досліджень.

В 1920-1930 рр. в Україні склались два центри розвитку соціальної медицини як науки і предмета викладання. З них вийшли вчені, які збагатили соціальну медицину і організацію охорони здоров'я значними дослідженнями. Харківський центр на чолі з С. Томіліним висунув М. Гуревича, 3. Гуревича, І. Арнольді, А. Меркова, П. Петрова, С. Єкеля та ін. Київський центр, що очолювався С. Каганом, виховав Б. Шкляра, І. Овсієнко, К. Дупленка, Є. Белицьку, Л. Лє- карєва та ін.

Розробкою питань практичної охорони здоров'я займався Український державний інститут охорони здоров'я, створений у Харкові в 1930 р. (з 1933 р. - Всеукраїнський інститут соціалістичної охорони здоров'я). Інститут здійснював теоретичне обгрунтування заходів охорони здоров'я, а також став методичним центром соціально-медичних досліджень в Україні.

У 1934 р. в Українському демографічному інституті був створений відділ санітарної статистики, заклад перейменовано в Інститут демографії і санітарної статистики.

В 30-і роки були підготовлені перші українські підручники з соціальної гігієни: "Нариси з теорії соціальної гігієни" С. Кагана (1932), "Соціальна гігієна" С. Томіліна і А. Меркова (1933), "Загальна теорія санітарної статистики" А. Меркова (1935), "Практикум із санітарної статистики" Л. Абрамовича, М. Камінського, П. Петрова (1940).

До початку 30-х років в Україні був накопичений значний досвід розробки питань теорії і практики соціальної гігієни. Але починаючи з середини 30-х років із зміцненням адміністративно-командної системи, соціальна гігієна, як наука, стала предметом жорстокої критики, яка супроводжувалась недооцінкою значення соціально-гігієнічних досліджень для теорії і практики охорони здоров'я, внаслідок чого вони стали поступово відходити на другий план і в подальшому фактично припинились.

Постановою РНК СРСР від 14.10.1934 р. "Про реорганізацію роботи науково-дослідних установ в галузі охорони і гігієни праці" було ліквідовано 38 науково-дослідних інститутів. В 1938 р. були закриті Інститут демографії і санітарної статистики, за ним - Всеукраїнський інститут соціалістичної охорони здоров'я, перестав виходити журнал "Профілактична медицина" (видавався з 1922 р.).

В травні 1941 р. кафедри соціальної гігієни були перейменовані в кафедри організації охорони здоров'я, що й визначило відповідне коло їх завдань. На четверть століття було заборонено не тільки проводити соціально-медичні дослідження, а, власне, й викладати такий предмет.

В 1966 р. соціальна гігієна була відновлена як наука і предмет викладання, а кафедри перейменовані в кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров'я.

У незалежній Україні перед соціальною медициною постали нові завдання. У їх вирішенні важлива роль відводиться кафедрам соціальної медицини та охорони здоров'я.

| >>
Источник: Колектив авторiв. Соціальна медицина та організація охорони здоров’я / Під заг. ред. Ю.В. Вороненка, В.Ф. Москаленка.- Тернопіль: Укрмедкнига 2000. 2000

Еще по теме СОЦІАЛЬНА МЕДИЦИНА ЯК НАУКА ПРО СУСПІЛЬНЕ ЗДОРОВ’Я ТА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я:

  1. Розділ 1. СОЦІАЛЬНА МЕДИЦИНА ЯК НАУКА ПРО СУСПІЛЬНЕ ЗДОРОВ’Я ТА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я
  2. Колектив авторiв. Соціальна медицина та організація охорони здоров’я / Під заг. ред. Ю.В. Вороненка, В.Ф. Москаленка.- Тернопіль: Укрмедкнига 2000, 2000
  3. Розділ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ МЕДИЦИНИ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я
  4. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ МЕДИЦИНИ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я
  5. Социальная медицина и управление здравоохранением как врачебная специальность и наука о здоровье населения
  6. Розділ 16. ВСЕСВІТНЯ ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ Я, її РОЛЬ У ВИРІШЕННІ ПРОБЛЕМ ЗДОРОВ'Я НАСЕЛЕННЯ
  7. Український центр наукової медичної інформаціїТа патентно-ліцензійної роботи (Укрмедпатентінформ) № -2003 ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ ПРО НОВОВВЕДЕННЯ В СИСТЕМІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я
  8. ВСЕСВІТНЯ ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ Я, її РОЛЬ У ВИРІШЕННІ ПРОБЛЕМ ЗДОРОВ'Я НАСЕЛЕННЯ
  9. ЗАТВЕРДЖЕНО наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 грудня 1997 р. № 359 ЗАРЕЄСТРОВАНО в Міністерстві юстиції України 14 січня 1998 р. № 14/2454 ПОЛОЖЕННЯ про порядок проведення атестації лікарів І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
  10. Планування в системі охорони здоров'я України
  11. Управління системою охорони здоров'я
  12. Розділ 14. ЕКОНОМІКА ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я
  13. 2. Система охорони здоров'я
  14. Менеджер у системі охорони здоров'я
  15. Розділ 8. ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я МАТЕРІ ТА ДИТИНИ
  16. Перелік закладів охорони здоров’я
  17. Медико-соціальні аспекти охорони здоров'я матері та дитини
  18. Розділ 5. ОЦІНКА ДІЯЛЬНОСТІ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я
  19. Невідомий автор. Управління охорони здоров’я0000, 0000